Organization

Admin

National Opera of Ukraine

Conductor

Mykola Diadiura

Stage director

Anatoliy Solovyanenko

Set designer

Maria Levytskaya

Chorus master

Bogdan Plish

Alla Kulbaba

Viktoria Savenko

Anatoliy Semenchuk

Singer

Bass

Maghera Sergey

Philip II

Sergii Kovnir

Tenor

Oleg Zlakoman

Don Carlo

Sergii Pashchuk

Baritone

Hennadiy Vashenko

Rodrigo

Oleksandr Melnychuk

Oleksandr Boiko

Taras Shtonda

The Grand Inquisitor

Bogdan Taras

Vladimir Tishkov

A Monk

Dmitro Ageev

Soprano

Oksana Kramareva

Elisabeth of Valois

Liudmyla Monastyrska

Victoria Chenska

Mezzo-soprano

Angelina Seamstress

Princess Eboli

Tetiana Piminova

Poznyak Alla

Olga Matushenko

Thibault

Dmytro Ivanchenko

The Count of Lerma

Ruslan Tanskyi

Olga Nagorna

A Voice from Heaven

Liliia Grevtsova

Olga Fomichova

Mykhailo Kirishev

Royal Herald

Andriy Maslakov

Bazir Vyacheslav

Yuriy Horyn

Oleksandr Kyreiev

Orchestra

Ukraine National Opera Orchestra

Choreographer

Viktor Yaremenko

Oleksandr Nikiforov

italiană

Don Carlo (Italian version)

Kyiv

Ukraine

Main Stage

Don Carlo Verdi

Public

Sushant Karmakar

Approved

ПРО ОПЕРУ «ДОН КАРЛОС» Дж. ВЕРДІ

Доля однієї з найкращих опер Дж. Верді «Дон Карлос» видалася досить складною, особливо на початку своєї сценічної історії. Вона була сприйнята публікою і критикою неоднозначно, і це змусило композитора здійснити редакцію не тільки першого (французького) варіанту «Дона Карлоса», поставленого у 1867 році на сцені паризької Гран Опера, а й пізніше раз по раз повертатися як до партитури так і до лібрето, переписувати значні фрагменти, вносити зміни, навіть корективи до концепції твору, що було досить незвичним для творчої манери композитора, який не любив повертатися до вже здійснених творів, занурюючись у все нові й нові задуми. Проте, через досить великий відрізок часу Дж. Верді писав своєму видавцю Дж. Рікорді, що займається абсолютно безнадійною справою, знову виправляючи свого «Дона Карлоса», бо щоразу знаходить, щось таке, що псує враження від цієї опери, яку він по-справжньому любить (1881).

Він прийшов до створення опери «Дон Карлос» в ореолі слави, як один з найвидатніших композиторів свого часу. В доробку Верді були його рані героїко-романтичні опери «Оберто, граф ді Сан Боніфачо», «Набукко», «Ломбардці», «Аттіла», «Битва при Леньяно», одна з найскладніших у психологічному і драматургічному плані опера «Макбет» за В. Шекспіром, «Луїза Міллер» за драмою Ф. Шиллера «Підступність і кохання». У п’ятдесятих роках він створює опери «Ріголетто», «Трубадур», «Травіата», «Бал-маскарад», які піднесли ім’я Верді над світом. Мабуть, не було такого театру в Європі, де б ці твори не йшли, зачаровуючи своїх слухачів чарівністю музики, глибиною сценічної драматургії, розкриттям глибин людських душ.

У жовтні 1863 року Дж. Верді відзначив своє п’ятдесятиріччя. Це був не тільки його особистий ювілей, а й свято всієї музичної Європи. Критика заслужено поставила італійського композитора очільником усього європейського музичного процесу, що, однак, посилило вимогливість Верді до самого себе, як і до постановок своїх творів. Більшість з них проходила за безпосередньої участі композитора. Саме тоді, у 1865 році, перебуваючи в Парижі, Дж. Верді отримав пропозицію Гранд Опера написати твір для цього театру. Композитор після деяких роздумів і вагань пропонує написати оперу за мотивами драми Ф. Шиллера «Дон Карлос». Це було не перше його звернення до творчості одного з найпопулярніших не тільки в Німеччині, але й у всій Європі письменника-романтика. Попри того, що жили вони практично у двох різних століттях, їх об’єднував ідейний поклик боротьби з тиранією за свободу і честь, бунтарський революційний пафос. Шиллера як співця об’єднання Німеччини, а Верді як палкого борця за свободу Італії, що не одне десятиліття вела запеклу боротьбу за звільнення з під гніту Австрії і відродження своєї держави. Драми Шиллера лягли в основу кількох його опер – «Жанна д’Арк», «Розбійники», «Луїза Міллер». І ось тепер композитор пропонує досить знаному французькому лібретисту Жозефу Мері написати поетичне лібрето, зберігаючи значні фрагменти поетичної драми Шиллера. Але Жозеф Мері невдовзі захворів і помер. Його роботу продовжив відомий музичний письменник і критик Каміл дю Люкль. На написання опери з досить складним історичним сюжетом і напруженою драматургією, згідно укладеного у 1865 році контракту, композитору надавався лише один рік. Але Верді вже давно виношував бажання попрацювати над добротним шиллерівським літературним матеріалом. Він надихається задумом, працює досить швидко і вже восени 1866 року розпочинаються репетиції, а 11 березня 1867 року, якраз 145 років тому, відбулася прем’єра однієї з вершинних опер великого італійського композитора. Вистава загалом сподобалася паризькій публіці, хоч критика відзначала деяку неоковирність поправлених композитором французьких віршів та затягнутість окремих музичних фрагментів, а в деяких місцях невдалий сюжетний розвиток. Опера пройшла сорок разів, багато навіть для Парижа. Її високо оцінив знаменитий композитор Джоаккіно Россіні.

Зберігши в основі сюжет Ф. Шиллера, який усе життя мав справою честі «помститись інквізиції за знівечене людство і розіп’яти на стовпі ганебності її страшні вчинки», Дж. Верді у своєму творі зумів передати гнітючу і страшну атмосферу католицької Іспанії ХVІ століття, де навіть король мусив коритися ченцям-інквізиторам, які спровокували безжальну війну з протестантами у Фландрії, зарікшись вирізати всіх схизматів, переконавши в доцільності такої кари короля Філіппа ІІ. В опері Дж. Верді постає Іспанія в часи її могутності, а водночас і зверхності над усім світом. Але навіть в такій ситуації існувало ще щось, що перевершувало будь-яку силу і будь-яку волю. Це страшна особистість сліпого і всевладного Інквізитора, якого боїться навіть король. Цей образ уособлює гнітючу атмосферу, в якій розгортається трагічна доля кількох людей – інфанта і спадкоємця престолу дона Карлоса, його нареченої, волею політичної доцільності відданої заміж за пристаркуватого короля Філіппа, пристрасної принцеси Еболі, засліпленої почуттям до інфанта, якій судилося переступити через найсвятіші моральні засади, кохання і честь, і маркіза ді Пози – воїна-лицаря і патріота, котрий віддав своє життя за свого друга, щоб той повів за собою волелюбних жителів Фландрії. Сюжет драми Ф. Шиллера та лібрето опери були далекими щодо справжніх історичних подій, за винятком хіба того, що інфант Карлос в чотирнадцять років був заочно заручений із французькою принцесою Єлизаветою Валуа, а через кілька місяців потому з нею одружився його батько Філіпп ІІ. З історичних хронік відомо, що дон Карлос був досить неврівноваженою і насправді непередбачуваною людиною. У 23 роки за наказом батька був кинутий до в’язниці і через кілька місяців за невідомих обставин помер, ймовірно був отруєний. Невдовзі померла й королева Єлизавета. Але є правда історії і правдивість художнього вимислу. Опера чудово передала візію часу, глибину людських переживань в епоху іспанського абсолютизму і терору інквізиції. Але композитор Верді не був би громадянином Верді, якби не спроектував події пізнього середньовіччя на свій час, на долю рідної країни. Коли писався «Дон Карлос» Італія переживала дуже складний період своєї політичної та національної історії. Папство, яке ненавиділо більшість італійців, особливо після того як Пій ІХ закликав придушити революційний П’ємонт, заважало остаточному об’єднанню Італії. Отож, можна з великою впевненістю говорити, що в появі «Дона Карлоса» був присутнім не тільки художній, а й політичний імпульс – показати сутність на той час ще дуже сильних у своєму впливі клерикальних сил, які Верді особливо не любив.

Через три місяці після паризької прем’єри опера була поставлена на сцені «Ковент Гардену», згодом в Болоньї. Але справжню популярність і славу опері принесла постановка на сцені «Ла Скала» (прем’єра 10 січня 1884 р.). Переклад лібрето італійською мовою здійснив поет Антоніо Гісланцоні, автор тексту «Аїди». До постановки був залучений поет і композитор Арріго Бойто, в подальшому автор вердіївських опер «Отелло» та «Фальстаф». Він відредагував лібрето й дописав на прохання Дж. Верді тексти до фрагментів, які вперше прозвучали в міланській постановці.

За життя Дж. Верді вийшло три клавіри безсмертного оперного твору: у 1867 – французька версія до прем’єри в Гранд Опера, у 1869 – італійський з новим фіналом другої дії, втретє у 1884 році без першої дії (Фонтенбло) і хореографічної композиції, яку обумовлював стиль французької великої опери. В 1952 році німецькі музикологи Юліус Капп і Курт Золдан на основі архіву Дж. Верді в Паризькій музичній академії, створили так звану «німецьку» редакцію опери, яка знайшла поширення у другій половині ХХ століття. Містичний момент забирання дона Карлоса Ченцем (покійним королем Карлом V) було замінено самогубством інфанта.

Після прем’єр у Гранд Опера і Ла Скала опера ввійшла до репертуару багатьох європейських театрів, хоч для втілення цього твору вимагалися не тільки блискучі співаки, але й високий художній рівень колективу, який брався до постановки «Дона Карлоса».

На київській сцені задум про постановку «Дона Карлоса» виникав не раз, про що засвідчує переклад лібрето, здійснений на замовленням театру ще у 1962 році Д. Бобирем. Але вперше «Дон Карлос» Дж Верді кияни отримали можливість слухати у «німецькій версії» 28 грудня 1985 року (без першої сцени «Фонтенбло»), але з включенням фрагменту, який давав зрозуміти драматичну зав’язку стосунків між доном Карлосом та королевою Єлизаветою, яка була його нареченою, але змушена була вийти заміж за його батька іспанського короля Філіппа ІІ. Оперу поставили диригент Олег Рябов, режисер Дмитро Смолич, хормейстери Лев Венедиктов та Владислав Згуровський. Художнє оформлення здійснив видатний сценограф ХХ століття Федір Нірод. Головні партії у цій виставі виконували Євдокія Колесник, Клавдія Радченко, Гізела Ципола, Світлана Добронравова (Єлизавета Валуа), Галина Туфтіна, Людмила Юрченко, Валентина Кочур, Валентина Рєка, Тетяна Кузьминова (принцеса Еболі), Анатолій Кочерга, Олександр Загребельний, Василь Манолов, Валентин Пивоваров (Філіпп ІІ), Василь Третяк, Сергій Дубровін, Володимир Федотов (Дон Карлос), Анатолій Мокренко, Роман Майборода, В’ячеслав Лупалов, Іван Пономаренко (маркіз ді Поза), Владилен Грицюк, Микола Кірішев, Іван Черней, Сергій Скубак, Богдан Гнидь (Великий інквізитор). У репертуарі опера втрималася понад десять років.

українська

Creditele spectacolului (Distribuție și Echipa )

Distribuție

Echipajul

Ansamblu